Погана пам’ять на стихійні лиха: загрози, про які ми вирішили забути

Два століття тому найпотужніше виверження вулкану в історії запустило механізм хаосу по всьому світу. Чи готові ми до його неминучого повторення? 

Двісті років тому неймовірний вибух розірвав киплячий тропічний вулкан. Гора Тамбора, що на індонезійському острову Сумбава, стала джерелом потужного виверження, що призвело до загибелі більш ніж 70 тисяч місцевих жителів. Катаклізм був настільки масштабним, що поширився далеко за межі Південно-Східної Азії, викинувши у повітря 200 мільйонів тон частинок сульфату, які затьмарили сонце та призвели до різкого похолодання із численними наслідками на іншому кінці світу.

Через глобальне порушення клімату 1816 рік отримав назву «року без літа». На Сході Північної Америки та по всій Європі масово гинув урожай. Економічний історик Джон Пост охарактеризував цю ситуацію як «останню велику продовольчу кризу західного світу». Поки уряди намагалися впоратися із наслідками далекого геофізичного надзвичайного явища, природи якого не розуміли, голод, хлібні бунти, заворушення та хвороби вдарили по багатьох націях

Багато країн світу такого зовсім не очікували та виявилися геть неготовими до наслідків виверження. Чи застала б нас Тамбора зненацька так само, якби це сталося завтра?

Нас і досі ніби паралізує, коли геофізичні загрози стають реальністю. Паводки, землетруси, виверження вулканів і тому подібне – це частина буденного життя нашої планети, і тим не менш, людські суспільства знов і знов виявляються непідготовленими.

Ця бентежна риса найбільш яскраво проявилася після виверження ісландського вулкану Ейяф’ятлайокютль у 2010 році – геологічного явища, яке, можливо, мало найбільші наслідки для життя людей у сучасній історії. Скасування ста тисяч польотів через попіл, що розлетівся в усі сторони, зіпсувало плани 10 мільйонів мандрівників та спричинило авіакомпаніям збитків на 1,3 млрд євро.

Параліч урядів та авіаційної галузі перед обличчям помірного виверження європейського вулкану досить красномовно свідчить про нашу очевидну неспроможність передбачати не такі вже й незвичайні події. Врешті-решт, виверження в Ісландії – не така вже й рідкість: останній раз, коли велика хмара попелу з цього острову була несприятливим фактором у європейському авіапросторі, був не так давно - всього лиш у 1947 році. Не такий вже й довгий термін, втім, достатній, щоб Національний реєстр ризиків надзвичайних ситуацій Великобританії знехтував такою загрозою та залишив її поза списком.

Той факт, що виверження ісландських вулканів увійшли до версії реєстру 2012 року та були позначені як одна із небезпек найвищого рівня, багато каже про те, як уряди та їхні установи ставляться до потенційних геофізичних загроз, що не мають свіжого прецеденту. Спочатку ігнорують, а потім – перебільшують їхнє значення.

На відміну від суспільства початку 19-го століття, ми досить чітко усвідомлюємо той факт, що помітні вулканічні вибухи можуть мати серйозний вплив на клімат. І ми все одно схильні применшувати рівень вулканічної загрози, якщо тільки її джерело знаходиться не на нашому задньому подвір’ї. Беручи до уваги, що вибухи здатні спричинювати глобальне похолодання не рідше, ніж кожні двісті-триста років, це ще може вилізти нам боком.

Було б неправильно створювати враження, ніби запізнення, із яким Реєстр ризиків Великобританії помічає геофізичні загрози – це щось небачене. Така проблема існує у багатьох країнах та відображає загальне ставлення суспільства до потенційної шкоди, що її можуть завдати відносно рідкісні, але потужні з точки зору наслідків природні явища. Простіше кажучи, люди схрещують пальці та сподіваються, що під час їхньої зміни нічого не станеться.

Ніде такий підхід не був більш очевидним краще, ніж в Індонезії, коли американський геолог Кері Сіх вбачав критичну загрозу цунамі та разом із колегами енергійно наголошував на ній ще до стихійного лиха 26 грудня 2004 року. Через відсутність системи попередження в Індійському океані цунамі, яке вдарило по узбережжю, забрало життя громадян 57 країн та змінило наше уявлення про геофізичні ризики. На якийсь час це привернуло увагу до можливості рідкісних явищ мати наслідки як регіонального, так і глобального значення.

Одним із результатів цього стало заснування тодішнім прем’єр-міністром Тоні Блером у Великобританії у 2005 році Робочої групи із природніх загроз, до складу якої входив і я (авт. Біл МакГвайр).

Ключовою рекомендацією нашої доповіді, представленої урядові, було заснування Міжнародної наукової групи з оцінювання загроз природнього походження, у завдання якої входило визначати, вносити у списки та більш детально характеризувати геофізичні загрози, що можуть мати відчутний вплив, як місцевий, так і світовий.

Це могло б заповнити інформаційні прогалини, заохотити до розвитку дискусії, зібрати в одне ціле усі дані, а також створило б відомий та гідний довіри канал, через який науковці могли б надавати відповідальним за прийняття рішень особам поради щодо можливих загроз у майбутньому. Пропозицію з певним ентузіазмом провели в апарат ООН, де вона – на жаль, але, мабуть, не на диво – так досі й блукає.

Такі ініціативи, як Глобальна модель землетрусів, що підтримується Організацією економічної співпраці та розвитку, а також Глобальна модель вулканів на базі Брістольского університету, дещо допомагають підвищувати рівень нашої обізнаності та розуміння деяких геологічних загроз. Але все ще залишається потреба в унікальній, всеохоплюючій установі, яка вивчала б усі масштабні геофізичні загрози та являла б собою авторитетні джерело порад для тих, хто приймає ключові рішення.

Хто попереджений, той озброєний . Якщо ми хочемо бути готові до наступного вибуху Тамбори, нам слід створити певну структуру, яка допомогла б крок за кроком підвищити рівень обізнаності та розуміння головних геофізичних небезпек на нашій планеті.

Ця стаття з’явилася у другу під заголовком «Коли Земля дає здачі».

]]> Біл МакГвайр ]]> ,
почесний професор Лондонського коледжу із геофізичних та кліматичних загроз,
а також автор книги
«Пробуджуючи гіганта: як зміни клімату спричиняють землетруси, цунамі та виверження вулканів»
(Видавництво Оксфордського університету, 2012).