Село змушене переселятися через зміни клімату: погляд зсередини

Багато людей все ще відчувають зміну клімату на глобальному, а не особистому рівні, на відміну від жителів села Вунідоголоа на Вануа Леву, другого за величиною острова Фіджі, адже кліматичні зміни постійно втручаються у їхнє повсякденне життя. Мешканці Вунідоголоа постійно перебираються вище на сухіші місця через підвищення рівня моря, ерозію й інтенсивні повені.

Вунідоголоа стало першим у світі проектом з переселення цілого села. Авторка цієї статті Брук Мікінс (Brook Meakins) мала можливість відвідати його під час переселення і поговорити з мешканцями, молодими і старими, про майбутнє.

Протягом 2012 року ці фіджійці переселялися з їхньої нинішньої домівки –  ділянки землі  з виходом до Натава Бей (Natawa Bay), найбільшу затоку в південних водах Тихого океану, - до нового дому, який вони назвали Кенані, тобто Ханаан –  біблійна «земля обітована». Минулого місяця я відвідала обидва місця – приморське село, покинуте зараз, і місце на височині – майбутній новий дім. Я говорила з селянами про їхні почуття, сподівання і побоювання, адже їхнє поселення стало одним із перших у світі, яке повністю переселили через наслідки зміни клімату.

Усе більше прибережних спільнот у світі зіштовхуються з необхідністю переселення через підвищення рівня моря, що є однією з важливих екологічних проблем. Здебільшого вплив цих спільнот на навколишнє середовище зовсім незначний, проте вони більше потерпають від підвищення температури і глибше відчувають усі руйнівні наслідки. Деякі поселенці, наприклад Вунідоголоа з їхньою землею обітованою, хочуть і беруть активну участь у процесі переселення.

Але для інших усе, що приходить разом з переселенням, у тому числі питання права власності, нестача фінансів, неминучі культурні втрати, а також комплекс інших проблем –  це хвилюючі теми. Вчені передбачають, що ситуація погіршуватиметься, оскільки кількість світових викидів збільшується, а полярний лід продовжує танути. Сьогодні ми можемо повчитися у таких поселень по всій планеті, спостерігаючи за їхнім досвідом переселення.

З багатонаціонального і привітного до туристів міста Наді на основному острові Фіджі Віту Леву я полетіла до Суви, ділової та промислової столиці Фіджі. Звідти я сіла на літак до індійсько-фіджійського міста Лабаса на острові Вануа Леву, що відоме вирощуванням цукрової тростини і яке, на моє здивування, не позначене на радарі іноземних туристів. Так як село Вунідоголоа неможливо  знайти на карті Google (я намагалася), я поїхала до прибережного міста Савусаву на південному узбережжі Вануа Леву, щоб зустрітися з Томасі, міністром охорони здоров’я Фіджі. Він займається проблемами, пов’язаними зі змінами клімату, адже вони стосуються здоров’я і добробуту населення.

Томасі добре знав село Вунідоголоа і люб’язно погодився супроводжувати мене під час годинної поїздки по звивистій, ледь помітній дорозі з вибоїнами. Як тільки ми прибули в село, почалася злива – як візуальне нагадування, що протвережує: це ж не казка зі щасливим кінцем. За вікном авто рясніла краса Фіджі – тропічний, хоча ще буколічний краєвид кокосових пальм, фермерів з дітьми, що охоче посміхалися і махали вслід нашому авто, а ще поросят, що перебігали дорогу. Але важливо було пам’ятати, що метою мого приїзду було село, яке змушене залишити свою прабатьківщину через підвищення рівня моря, хоча мало чим спричинило глобальне потепління.  

Спустившись довгою стежкою вниз до води, я побачила привітні  обличчя селян, що  радо зустріли мене щирими усмішками і теплими обіймами. Вони зібралися у простенькій хижі під відкритим небом, де жінки виготовляли яскраво забарвлені прикраси для майбутнього весілля. Нас запрошували приєднатися, але ми побігли, щоб сховатися від дощу.

Після представлень і привітань я влаштувалася біля Томасі, який погодився пояснювати деякі більш тонкі аспекти інтерв'ю. Настрій змінився і тепер відповідав погоді – запанувала урочиста атмосфера. Коли я почала запитувати про майбутнє переселення,

Самуела Банікау, один зі старійшин села і натхненників проекту переселення, взяв на себе ініціативу, відповідаючи на мої питання. Він пояснив свій сум з приводу переселення вище, і всі навколо кивали на знак згоди. Він розповідав про те, як сильно діти люблять їхнє поселення на пляжі та ігри у воді. А ще десятиліття тому село було справжнім райським куточком: там були сади, хлібні дерева і кокосові пальми, а будинки залишалися сухими більшу частину року. Тепер через часті високі припливи рослини і сільськогосподарські культури купалися у солоній воді. Фактично село було розташоване на найбільш безплідній землі, яку я бачила протягом усієї поїздки. Їхні будинки стояли на палях, але навіть так селяни скаржилися на підтоплення.

Самуела також описав нове місце проживання на височині, усього за один кілометр від місця, де ми сиділи. У цей момент жінки схопилися, щоб відповісти на мої питання, часто ледь чутні через численне хихотіння. Я запитала, чи могли вони вибирати місце розташування своїх будинків та якимось способом визначити напрямок переселення. Це супроводжувалося ще більшим сміхом і кілька жінок захоплено почали описувати переселення.  

Питання про переселення через зміни клімату – тема, яку я часто обговорюю з людьми у низовинних прибережних районах світу. Я можу з упевненістю сказати, що ця розмова була однією з найрадісніших. Жителі Вунідоголоа самі вибрали свою «землю обітовану», що пояснює їхній ентузіазм щодо майбутнього переїзду. Але враховуючи той факт, що люди переселяються недалеко і їхнє переміщення підтримує уряд, їхній ентузіазм стає зрозумілішим.

Уряд Фіджі виділив на це дві третини бюджету, що включає робочу силу, матеріали, фінансування і проектні роботи. Коли старійшини Вунідоголоа захотіли переселитися, уряд просто попросив село покрити третину витрат. Зрештою, селяни надали місцеву деревину в якості будівельного матеріалу і робочу силу.

 Дорогою до місця нового поселення дощ припинився. Ми під’їхали вгору похилим пагорбом до нового місця і пройшлися рівнинною територією – широким шматком власності. Я поговорила з Маноа Рокотобіоті, одним з керівників будівельного проекту, який уже жив у будинку поруч із майбутнім поселенням. Він сказав, що село обговорювало переїзд протягом десяти років, поки нарешті вирішило попросити про допомогу. На місці нового поселення  вже було побудовано один будинок, а решта 29 планували завершити приблизно через шість місяців. Він повідомив, що багато інших керівників поселень зупинялися поруч, щоб запитати чи попросити поради щодо своїх можливих переселень. (Я неофіційно підтвердила ці слова сільською «гостьовою книгою», у якій були підписи численних відвідувачів з різних поселень).

Цей проект – перше поселення чи село на Фіджі, що подало офіційне прохання до уряду щодо переселення через наслідки зміни клімату і одне з перших сіл у світі, чиє прохання задовольнили.

Рокотобітобі висловив своє розуміння того, що у світі є й інші такі спільноти, які живуть у низині і потерпають від схожих проблем, але не отримують подібної підтримки. Він навіть називає своє село «щасливцем». Звичайно, він має рацію. Хоча з одного боку його село глибоко нещасливе, адже в них немає іншого вибору, крім переселення. З іншого боку їм неймовірно пощастило з державною підтримкою.  

30 майбутніх нових будинків, які коштуватимуть близько 15000 доларів кожен, забезпечать житлом близько 150 селян. Серед інших зручностей село використовуватиме сонячну енергія і природну систему водопостачання. У той же час в очікуванні своїх будинків, селяни провели зібрання, щоб увічнити свою історію і досвід роботи на землі, а також розповісти про наслідки зміни клімату і прогнози на майбутнє.

Поки я була в селі, Самуела Банікау відвів мене вниз до води, де кілька хлопчаків гралися у затоці. Незважаючи на штормову погоду, вони, здавалося, невимушено гралися, бігали і стрибали в морі, дико і по-хлоп’ячому. Я провела деякий час з ними у м’якому вологому піску, намагаючись зрозуміти їхні почуття щодо майбутнього переселення. Та вони все хихотіли, немов були на двотижневих шкільних канікулах й ігри були єдиним їхнім заняттям.

Однак коли ми з нашими камерами зібралися їхати, хлопці зайшлися у танці воїнів маорі хака. Вони рухалися разом, синхронно, командою. Йдучи до машини, я зрозуміла, що у них немає вибору, крім переселення, але відстань в один кілометр навряд чи змінить традиційний стиль їхнього життя. Але так пощастить далеко не всім.