Електронні відходи в Гані: де смерть є ціною життя ще одного дня
Місцевість Агбогблоші (Agbogbloshie), ідеалістичний ландшафт якої раніше прикрашали маленькі ферми та болотні угіддя, зараз перетворилась на найтоксичніше місце у світі. “Спроби переробити електронні відходи завдають шкоди здоров’ю малозабезпечених шарів населення й спустошують довкілля”, - пише Ніл Гот’є. Стару техніку можуть транспортувати сюди начебто для переробки, а потім влаштовувати сміттєзвалища на землях бідняків.
Ще одинадцять років тому Агбогблоші було надзвичайно красивим місцем з річками, ставком, великою кількістю риби - просто раєм на землі. “Зараз же - за словами Майка Анейн, журналіста, який займається проблемами довкілля, - єдине, що тут можуть впіймати рибалки – це комп’ютери та холодильники”. Він правий: р инок Агбогблоші у республіці Гана зовсім не схожий на «красиві водно-болотяні угіддя», які обіцяє путівник для мандрівника.
Сьогодні ж товсті чорні хмари загрозливо збираються в небі, не пропускаючи сонячні промені на багато кілометрів навколо й не даючи дихати в буквальному значенні слова.
Агбогблоші не лише дім для більш ніж 50 тис. людей, а й найбільше звалище електронного сміття в усьому світі, де знаходять спочинок відпрацьовані електронні прилади, які привозять звідусіль начебто для переробки.
Як зазначають працівники Блексмітівського інституту (Blacksmith Institute), це - найтоксичніше місце у світі, навіть токсичніше за Чорнобиль.
Більш ніж два десятки років накопичення електронних відходів у бідних країнах і негативні наслідки цього привертали увагу ЗМІ та політиків. Та не зважаючи на 25 років спроб послабити цю тенденцію, кількість електронних відходів, що транспортують сюди, велика як ніколи. Виявляється, що цей потік глобального сміття надзвичайно складно регулювати, адже люди в усьому світі дуже мало знають про його існування, що на руку багатьом політичним партіям та великим компаніям.
Міські промисли
35-річний Алпга Алгассан – один із 35 тис. офіційно підрахованих ганців, які виживають завдяки звалищу Агбогблоші. Останні 25 років свого життя він провів з сірниками в кишені та пластиковою мискою на голові, продираючись крізь хащі того, що колись було телевізорами, комп’ютерами, телефонами, холодильниками й іншою всячиною. Він вишукує старі дроти, з яких можна видобути невелику кількість міді шляхом спалювання.
Тяжка робота – жалюгідна платня. За дванадцять годин «міських розкопок» Алгассан отримує сумнівну винагороду: від 300 до 1000 седі (100-320 євро) на місяць і тяжкі проблеми зі здоров’ям.
Не потрібно бути лікарем, щоб розуміти, що робота на звалищах електроприладів шкодить здоров'ю. Такі робітники часто страждають від хронічного головного болю й хвороб дихальних шляхів. «Електронні відходи – надзвичайно шкідливий вид сміття, - пояснює Ірина Лабунська, радник "Ґрінпіс" з питань радіаційної безпеки. - Електронна техніка містить велику кількість хімічних продуктів і важких металів, які потрапляють в організм людини не лише з забрудненим повітрям, а й через ґрунт і воду, роблячи токсичним весь ланцюг живлення. Тривалий вплив цих речовин уражає всі органи, наприклад, кістки, репродуктивну систему й рівень IQ”.
Після обстеження ґрунтів Агбогблоші організацією "Ґрінпіс" було виявлено, що рівень їхнього забруднення в 100 разів перевищує безпечну й допустиму норму. Не дивно, що лише найбідніші люди, ті, у яких немає вибору, живуть і працюють у руйнівних умовах Агбогблоші.
Алгассан має забезпечувати дружину та шістьох дітей. Він каже: «Я не знаю про забруднення та небезпеку для здоров’я. Я маю працювати тут, щоб вижити». Прикро, що його намагання прогодувати себе та сім'ю, швидше всього, коштуватиме йому життя.
Швидке зростання електронних відходів
Майже кілометрова площа Агбогблоші всіяна різними видами електроприладів і задимлена багаттями, в яких спалюють сміття . Дивно, що в такій бідній країні як Гана, де середній дохід родини становить лише 110 дол. США, збирається так багато електроприладів.
Майже в усіх випадках електронні відходи не є місцевими, а надходять з розвинених країн.
Як заявляє Майк Анейн, порт Аккри щомісяця отримує від 600 до 1000 контейнерів, які містять телевізори, мобільні телефони, картриджі, холодильники й інші прилади з Європи, Америки та Океанії. Тільки невелика частина з них ще функціонує. Решта ж повинні були піти на переробку, але більшість техніки відправляють прямо на звалище.
13% електронних відходів, які таки йдуть на переробку, за даними Управління з охорони навколишнього середовища США, часто розбираються на деталі дітьми віком від 5 до 17 років . Ніякі захисні засоби від отруйних речовин при цьому не застосовуються . Діти палять дроти, щоб видобути мідь, від’єднують елементи, які можна повторно використати або продати, а також застосовують кислотні розчини, щоб вилучити золото із мікрочіпів.
Ринок Агбогблоші не виняток. Згідно з даними ООН, кожного року з усього світу до країн, що розвиваються (Індія, Пакистан, Китай, Нігерія), звозять 50 мільйонів тонн електронних відходів.
«Швидкий розвиток інформаційно-телекомунікаційних систем, поява нових приладів, що приходять на зміну старим, зниження цін на електронну техніку щодня погіршують проблему електронних відходів», - заявляє Майк Анейн. Ініціативна група ООН з розв’язання проблеми електронних відходів стверджує, що протягом наступних чотирьох років надходження електронного сміття зросте на 33% .
У більшості випадків транспортування – це спроба позбавитись від небезпечних відходів, але іншою, можливо, більш неочікуваною причиною є заробляння грошей . Компанії розвинених країн відкрили для себе можливість видобутку сировини за допомогою дешевих “міських промислів”.
В інших випадках, перевезення електронного обладнання, що раніше перебувало у вжитку – милосердна спроба забезпечити ним країни, у яких його бракує. Проте, по прибутті більшість такого обладнання визнають несправним і відправляють простісінько на звалище, де воно продовжує отруювати людей і довкілля.
Накопичення сміття суворо заборонене, але все ж…
Одним з способів зменшити негативний вплив електронних відходів в умовах їхнього постійного зростання є заборони. Урядовці ввесь час намагалися впровадити систему правового регулювання для захисту навколишнього середовища та людського здоров'я.
Європейська комісія з питань регулювання корабельного транспортування відходів (WSF) та Організація економічного співробітництва та розвитку (OECD) уклали угоду, що забороняє перевезення небезпечних відходів, а транспортування “безпечного сміття” дозволяє лише з умовою їхньої екологічної переробки. Накопичення сміття суворо заборонене.
Проте такі угоди не перешкоджають потоку електронних відходів, який все продовжує зростати . Навіть Базельська конвенція не змогла нічого змінити, не зважаючи на багато спроб, починаючи з 1989 року, і майже всесвітню підтримку.
Гійована Вітола, бразильська журналістка, яка досліджувала проблему Агбогблоші заявляє: «Цю проблему можна було б легко вирішити, якби урядовці поставили це собі за мету». Але в реальності все набагато складніше.
Проблема електронних відходів – це проблема глобального характеру, і саме тому її важко регулювати . Вона стосується великих потоків, що перетинають національні й континентальні кордони. Проте через недостатню кількість наукових досліджень угоди з регулювання поширення сміття, які зараз укладають екологічні організації, базуються винятково на традиційних шляхах поширення відходів.
Вони розраховують на переміщення відходів з відправної точки, яка найчастіше знаходиться десь на півночі, і їх скидання в кінцевому пункті призначення на півдні. “У цьому немає ані крихти істини” - пише Д’яхан Салехабаді у своїй дослідницькій доповіді для Ініціативи ООН з розв’язання проблем електронних відходів. - «Наприклад, електронні відходи тут мають довгу історію. Їхній маршрут починається десь на східному узбережжі Північної Америки, далі вони потрапляють до тайванських дистриб'юторів, потім пливуть на кораблі до Гонконгу, їдуть через континентальний Китай та декількох агентів у Каліфорнії й врешті-решт опиняються в Бельгії, звідки вже потрапляють до Гани».
Така міжнародна траєкторія – не виняток, і вона вимагає постанов на міждержавному рівні. Але прийти до всесвітньої угоди, виявляється, не така вже й легка справа.
Розбіжності починаються вже коли йдеться про саме визначення “електронні відходи” . І Організація економічного співробітництва та розвитку, і ООН, і недержавна благодійна Організація у справах експорту токсичних відходів склали списки токсичних елементів, і електронні відходи, що містять ці речовини, не можна експортувати.
Однак списки різних організацій містять назви різних елементів. Отже, те, що забороняє транспортувати одна організація, дозволяє інша.
“До того ж, - за словами Лабунської, - дуже важко оновлювати ці списки, тому що постійно винаходять нові технології, і зростає кількість хімікатів, що використовуються при цьому. Нікому не вдасться наздогнати прогрес.”
Токсичний скарб
Наступним фактором, який перешкоджає нормативному регулюванню токсичних відходів, є стереотип про те, що електронні відходи – це просто сміття, якого розвинені країни хочуть позбутися . Насправді ж старі електроприлади, якими токсичними вони б не були, - це можливість добре заробити. Одна тонна мобільних телефонів, наприклад, містить скільки ж золота, як і 70 тонн золотоносної руди.
Враховуючи такі економічні можливості, повна заборона транспортування, як вимагають деякі, неможлива. Переробка електронного сміття може вирішити проблему непоновлюваних природних ресурсів. У статті, яка була опублікована Європейсьою комісією у 2010 році йдеться про те, що запаси 14 металів, які використовуються для виробництва високотехнологічних продуктів вичерпуються в природі. Як наслідок, дуже ймовірно, що переробка ставитиме все важливішою, а нормативні акти регулювання - більш дієвими, ніж заборона транспортування електронних відходів.
Але саме цей економічний потенціал не дозволяє дійти міжнародної згоди. Розвинені країни не поспішають поступатися своїми економічними можливостями. Яскравим прикладом такого небажання є Сполучені Штати Америки. Не зважаючи на те, що країна продукує найбільше електронних відходів, вона все ще не ратифікувала Бейзильську конвенцію.
З іншого боку, такі бідні країни як Гана не мають достатньо грошей і впливу, щоб успішно контролювати і регулювати імпорт електронних відходів всередині власної країни. До того ж, уряду не буде чим годувати працівників звалища, якщо вони втратять робочі місця.
Прибуткове транспортування з мінімальними ризиками
Економічні вигоди й нестача міжнародних законів призвели до наступної проблеми – процвітаючого бізнесу, який ґрунтується на транспортуванні електронних відходів . Перевірка європейських портів виявила, що 47% електронних відходів були нелегальними, тому що вони містили небезпечні домішки чи тому, що їх збиралися відправити на звалище, а не переробити.
Немає нічого дивного у високому рівні шахрайства – відсутність міжнародних угод призводить до появи лазівок в законах, які роблять нелегальне транспортування відходів низькоризикованою й високоприбутковою діяльністю .
«По-перше, різні організації застосовують різні визначення стосовно поняття «небезпечні відходи»; вантаж, який заборонений в одному регіоні, можна перевезти іншим маршрутом», - пояснює Салехабаді. По-друге, коли контейнер переповнений старими комп’ютерами, мобільними телефонами й телевізорами, важко визначити, чи вони підлягають переробці».
Навіть, якщо останнє й можливо, товари все рівно можуть потрапити на постійно зростаючі звалища. Надзвичайно важко, якщо це взагалі можливо, проконтролювати чи електронні відходи проходять переробку.
Залишається відкритим питання: «Чому ж компанії охочіше скидають сміття на звалище, ніж переробляють його?». Нелегальному звалюванню відходів сприяють деякі економічні обставини.
Уряди розвинених країн намагалися підтримати переробку шляхом субсидіювання, однак ця ініціатива не працює . Компанії можуть подавати заяву на відшкодування коштів, якщо вони дотримуються всіх дій, необхідних для безпечної переробки відходів, але, виявляється, для них дешевше перевезти сміття й викинути його десь за кордоном, ніж переробити його, дотримуючись усіх норм. Як пояснює Анейн: «У компаній є вибір: належним чином утилізувати монітор і заплатити за це 6-12 дол. США або продати його за декілька доларів закордонній компанії, яка викине його на звалище, щоб за допомогою “міських шукачів” отримати свій прибуток”.
Це легкий вибір з економічної точки зору. Тим часом, споживачі не знатимуть, що їхній вчинок може обернутися шкодою для людей і довкілля.
В кінці кінців, відходи отруюють всіх нас
Не тільки мешканці західних країн забувають про прикрі випадки, пов’язані з утилізацією. У Гані ця проблема теж відома обмеженому колу людей. «Я блукаю містом у пошуках залізних деталей. Який це має стосунок до довкілля?», - дивується вголос Альгассан.
Атта Поку, студент із Аккри, погоджується: «Всі вважають, що насправді немає ніякої проблеми, що це тільки балаканина політиків, щоб набрати голоси на виборах». Саме недостатня обізнаність людей заважає позитивним зрушенням. Поки проблема не приверне уваги громадськості, люди не будуть чинити тиск на владу, а та, в свою чергу, не буде вдаватися до реальних дій.
Та перш за все, проблема електронних відходів – це проблема світової нерівності. Найкраще знають про проблему ті, кого вона безпосередньо стосується – бідняки. Можливо їм не відомо про небезпеку для навколишнього середовища й здоров’я, але вони точно знають, що живуть у надзвичайно суворих умовах і боряться за виживання.
У цих людей найбільше причин для втручання, але в них також найменше влади. Як каже Альгассан: «Все що мені лишається - це тяжко працювати, щоб мої діти тут не опинилися. Вони повинні мати краще життя».
Тільки спільними зусиллями можна вирішити цю всесвітню й складну проблему. Тому необхідна обізнаність. Громадяни мають «натиснути» на уряд, компанії, міжнародні органи влади й змусити їх нарешті, після 25 років, щось робити.
Здається, що проінформувати людей на таких віддалених територіях – марна справа, але не існує нічого неможливого. Ми всі п’ємо одну воду й дихаємо одним повітрям. Водойми й атмосфера огортають всю земну кулю, і не має значення, в якій її точці знаходишся ти.
Джерело:
